Шрифт:
+
Колір:
Т
Т
Т
Зображення:

Почесні громадяни Семенівщини

Наухатько Олександр Корнійович

- президент Федерації самбо України. Заслужений тренер України.

 

Наухатько Олександр Корнійович народився 10 серпня 1940 року в селі Тарасівка Семенівського району Полтавської області. Навчався в Семенівській середній школі №2, де займався легкою атлетикою під керівництвом вчителя фізкультути Трофима Трофимовича Бутенка. Після закінчення восьми класів був направлений на Донбас по комсомольській путівці, де закінчив ремісниче училище. Працював столяром-червонодеревником, відвідував спортивну секцію, виконав перший розряд з стрибкової акробатики. Потім проходив військову службу в Радянській армії на Північному флоті. Після демобілізації повернувся додому та зайнявся самбо.

 Незабаром вступив до Київського інституту фізкультури, який закінчив у 1966 році. Одночасно навчався на юридичному факультеті Київського університету. Продовжив займатися самбо, першим його наставником був Нашир Софін. Став семиразовим чемпіоном Української РСР, призером всесоюзних змагань, Почесним майстром спорту СРСР.

 З 1971 року Олександр Корнійович знаходився на тренерській роботі. З 1991 року – головний тренер збірної команди України з боротьби самбо. У цьому ж році домігся в Міжнародній федерації самбо (FIAS) включення української заявки на чемпіонат світу.

За роки незалежності України його вихованці борці-самбісти отримали більше тисячі медалей і домоглися міжнародного визнання. У творчій співдружності зі своїми колегами він підготував 21 чемпіонат світу, 45 чемпіоналів Європи, 12 заслужених майстрів спорту, 24 майстра спорту міжнародного класу. Серед його учнів – Марк Тальянський, віце-президент суддійської колегії Всеукраїнської федерації бойових мистецтв.

Олександр Наухатько є автором книги «Мій головний тренер – життя».

НАГОРОДИ:

Нагороджений орденом «За заслуги» 3-го ступеня (2005).

За вагомий внесок у відродження духовних, історичних, патріотичних і спортивних традицій українського козацтва був нагороджений знаком Українського реєстрового козацтва «Срібний козацький хрест» II ступеня.

РИБАЛКА ГАЛИНА ПЕТРІВНА

Громадський діяч, почесний голова

районної організації ветеранів.

 

        

         Народилася 26 березня 1921 року в селі Огуївка Машівського району Полтавської області в багатодітній селянській сім`ї, де будла шостою дитиною. У 1929 році після смерті батька Галині разом із старшими братом та сестрою довелося важко працювати, щоб якось вижити (троє інших дітей на той час померли).

Після закінчення сьомого класу школи-інтернату дівчина вступила до Полтавського технікуму землевпорядкування, де і познайомилася з майбутнім чоловіком Олександром. Здобувши освіту, працювала землевпорядником на Луганщині, потім в Актюбинській області Казахстану. Політвідділом обкому партії була направлена на роботу заступником начальника політвідділу по комсомольській роботі у Хобдійський район Актюбинської області. Згодом запропонували очолити господарство, у якому було лише орної землі 100 тис. га і 50 тис. голів овець.

4 жовтня 1943 року Галину  Рибалку призначили першим секретарем райкому комсомолу в Семенівці. Почалося інтенсивне відродження селища й району. Разом з відбудовою велась активна боротьба за підвищення врожаїв сільськогосподарської продукції. У 1943 році за безпосередньої участі Галини Петрівни у районі створюються 47 комсомольсько-молодіжних ланок з вирощування цукрового буряка.

З 1950 року Г.П.Рибалка працює завідуючою організаційного відділу райкому партії, другим секретарем райкому партії, заступником голови райради.

З 1 січня 1961 року після приєднання Семенівщини до Хорольського району три роки працювала заступником голови Хорольської районної ради, а з березня 1963 року Галину Петрівну обирають секретарем парткому Веселоподільського цукрового заводу.

З 1965 року сім років Г.П.Рибалка працювала головою Семенівської селищної ради.

Протягом 14 років аж до виходу на пенсію працювала директором Семенівської інкубаторно-птахівничої станції. З 1952 року і до 2005-го – очолювала районну жіночу раду, упродовж 18 років – районну раду ветеранів.

Загальний трудовий стаж Галини Петрівни становить 69 років. Вона отримала сотні грамот та подяк за сумлінну роботу. Серед урядових нагород – орден «Знак пошани», медаль «За доблесний труд».

Пішла із життя у 2015 році.

ГОНЧАРЕНКО ЄГОР ЄГОРОВИЧ

Талановитий  винахідник та раціоналізатор

Гончаренко Єгор Єгорович народився 9 липня 1909 року на хуторі Степний Глобинського району Полтавської області   в порівняно заможній селянській родині. Батьки мали 10 га землі, тримали пару коней, корову, овець, свиней, птицю. Батько Єгора був ковалем і вправним каретником – робив брички. І в той далекий час Гончаренко старший вів господарство «по науці», вважався чудовим садівником, вирощував і продавав саджанці. Під час колективізації Гончаренків дивом не розкуркулили: хоч кузня була власною, але не було найманих працівників, експлуатації чужої праці. Тож караючий меч чорної статті їх не зачепив. Однак батько сам добровільно все здав у колгосп – від гріха подалі. А сам виїхав на заробітки в промислове місто Дніпродзержинськ.

У 1920 році Єгор закінчив 3-х класне училище. У 1927 році він пішов у ремісницьку науку, до кустарів у Семенівку. 1929 року розпочалося будівництво Семенівського цукрового заводу, і всі ремісники подалися на будівництво, тож батько забрав всю сім`ю до себе. У Дніпродзержинську юнак працював на вагонобудівному заводі, звідки в 1931 році пішов до армії. Служив на Далекому Сході 5 років, там і одружився. Сім`я дружини Ольги переїхала свого часу туди з-під Києва за закликом: «Переселенці – на далекий Схід!».

У 1936 році демобілізувався і, повернувшись із сім`єю у Дніпродзержинськ, почав працювати на азотно-туковому комбінаті механіком автобази. А потім була війна. Чотири довгих роки у танкових військах: Курська дуга, Харківський плацдарм, форсування Дніпра, Корсунь-Шевченківський котел – це лише основні віхи бойової біографії хлопця з Полтавщини. Закінчилася війна для нього на Балтійському морі, і в грудні 1945 року солдат демобілізувався. Сім`я ще під час війни переїхала в рідні місця – с.Малі Кринки Глобинського району. Тож сюди повернувся і Єгор.

З 1946 року Гончаренко працював за Весело-Подільському цукровому заводі. Спочатку звичайним слюсарем, а через місяць Єгора Єгоровича призначають на посаду завідуючого механічною майсернею. 45 років на одному робочому місці, пропрацював Єгор Єгорович Гончаренко, віддавши рідному заводу і здоров`я, і знання. Упродовж всього славного трудового життя він займався (і доволі успішно) раціоналізаторською діяльністю. Має чотири авторських свідоцтва. Він сконструював власне пристосування для точного висіву насіння цукрових буряків, розробив фронтальний навантажувач та багато іншого обладнання.

Єгор Єгорович вирішив зайнятися бурякозбиральним комбайном. 30 довгих років працював над своїм дітищем. На превеликий жаль, реалізувати свої ідеї в кінцевому варіанті автору не судилося. Вийшовши на заслужений відпочинок, Єгор Єгорович відшліфовував і доопрацьовував свій комбайн ще не один десяток років.

Помер у 2011 році.

СЕНЬ ІВАН МИХАЙЛОВИЧ

Хірург, колишній головний лікар

 Семенівської центральної

районної лікарні.

 

         Сень Іван Михайлович народився 14 травня 1932 року в селищі Опішня Зіньківського району Полтавської області. До початку Великої Вітчизняної війни 1941 року закінчив 2 класи Опішнянської середньої школи. В період окупації Опішні у школі не навчався, а в 1943 році розпочав навчання в третьому класі Опішнянської середньої школи, котру закінчив в 1951 році.

         З 1951 року по 1957 рік навчався у Харківському медичному інституті, закінчив лікувальний факультет.

         З 1957 по 1958 роки – головний лікар Дейкалівської дільничної лікарні Зіньківського району Полтавської області.

         З 1958 по 1959 рік – лікар-хірург Семенівської районної лікарні.

         З 1959 року по 1986 рік – головний лікар Семенівської центральної районної лікарні. Працюючи головним лікарем районної лікарні, одночасно працював і лікарем-хірургом.

         З 1986 по 1993 рік – завідуючий хірургічним відділенням Семенівської районної лікарні.

         З 1993 року працював лікарем-хірургом поліклініки Семенівської ЦРЛ. Трудову діяльність закінчив 31.12.2001 року.

         Іван Михайлович – хірург першої кваліфікаційної категорії, житель, володар численних нагород і орденів: два Ордени Трудового Червоного Прапора, медаль «За трудову доблесть», медаль «Ветеран праці»; нагороджений значком «Відміннику охорони здоров`я», медаллю М.І.Пирогова.

         Помер 3 вересня 2017 року.

ЗІНЧЕНКО МИКОЛА АНТОНОВИЧ

Краєзнавець, громадський діяч

 

Зінченко Микола Антонович народився 25 квітня 1929 року в селі Левченкове Гельмязівського району Полтавської області (нині Драбівський район Черкаської області). Голодні 1932-1933 роки, 1939 рік, Друга Світова війна, післявоєнні роки закарбувалися в його пам`яті. Рано помер батько, 1945 року загинув 18-річний старший брат, захищаючи рідну землю від фашистської навали.

Трудовий шлях Миколи Антоновича тривав 53 роки. 31 липня 1946 року Микола Антонович з товаришами-однолітками отримали повістки з райвійськомату, якими зобов`язували з`явитися на призовний пункт. Так він став бійцем «трудового форонту» по відбудові Донбасу. З серпня 1946 року – він учень ФЗНВ (фабрично-заводського навчання вугільників) тресту «Рутченківвугілля» с-ща Лідіївка Куровоградського району Донецької області. А вже 1 березня 1947 року – Микола Антонович електрослюсар п`ятого розряду шахти 2-7 «Лідіївка тресту «Рутченківвугілля». Тут він став комсомольцем, був секретарем комсомольської організації дільниці, членом комітету комсомолу шахти.

Микола Антонович вирішив ступити до Рутченківського гірничого технікуму на відділення «Гірнича електромеханіка». А щоб поновити шкільні знання повторно закінчив сьомий клас вечірньої школи на «відмінно». З 1 вересня 1950 року – він студент гірничого технікуму. З жовтня 1950-го року по жовтень 1953-го року – служба в рядах Радянської Армії (командир відділення військової частини 59319). Служба проходила в м.Баку – столиці Азербайджану. Там Микола Антонович теж був відмінником, секретарем комсомольської організації частини.

Після служби вирішив остаточно повернутись до рідного краю. У жовтні 1953 року Микола Антонович стає студентом Золотоніського педучилища Черкаської області. З вересня 1955 року по серпень 1957 року – студент Лохвицького педучилища Полтавської області (в зв`язку з реорганізацією Золотоніського педучилища). Тут його захопленням став духовий оркестр.

У серпні 1957 року після закінчення Лохвицького педучилища Микола Антонович прибув за направленням до Семенівки. До 1969 року працював училетем Семенівської середньої школи №2. Був учителем музики і співу, учителем початкових класів, учителем фізкультури. А після закінчення Харківського державного університету ім.Горького, де навчався на заочному відділенні з 1959 по 1965 роки, - учителем історії Семенівської середньої школи №1. У 1969-70 роках – директор школи робітничої молоді (вечірньої школи).

У грудні 1970 року Микола Антонович перейшов на роботу інструктора відділу пропаганди і агітації райкому КП України. З лютого 1974 року по листопад 1975 року – лектор відділу пропаганди і агітації райкому КП України. З листопада 1975 року по жовтень 1977 року – завідуючий кабінетом політосвіти. З жовтня 1977 року по липень 1982 року – голова парткомісії при райкомі КП України. З липня 1982 року до виходу на відпочинок в 1994 році – секретар райвиконкому. Двічі обирався депутатом районної ради.

На Семенівщині Микола Антонович прожив з 1957 року по 2013 рік. Захоплювався краєзнавчою роботою, історичними розвідками, піблікацією нарисів про Семенівщину і її трударів. 2004 року у співавторстві видано альманах «Прозаїки і поети Семенівщини». Окремим захопленням була українська пісня. Він пильно стежив за творчістю колективів художньої самодіяльності району. Знав особисто багатьох виконавців, спілкувався з ними, дописував до газет про їхню творчість, був постійним членом жюрі на огрядах художньої самодіяльності району. У складі делегації Полтавщини побував за кордоном – у В`єтнамі і на острові свободи – Кубі.

Визначних нагород не одержав, крім медалі «Ветеран праці» 1983 року. Найвищою нагородою вважав шану і повагу людей. Звання «Почесний громадянин Семенівщини» як визнання того, що праця його була недаремною.

Помер у 2013 році.

ПЕРЕПЕЛЯК ІВАН МИХАЙЛОВИЧ

Український поет, Заслужений діяч мистецтв України, доктор педагогічних наук, професор.

Іван Михайлович Перепеляк народився 7 листопада 1943 року в селі Оболонь Семенівського району Полтавської області. Середню освіту здобув у своєму селі (1960).

Впродовж 1962-1966 р.р. служив на флоті; під час Карибської кризи перебував на Кубі. Закінчив філологічний факультет Харківського державного університету імені В.Каразіна (1972). Завідував відділом літератури й мистецтва у Харківській молодіжці (1972-80). Працював у газеті «Вечірній Харків» (1985-1993). Був позаштатним кореспондентом «Комсомольской правды» та «Літературної України» (Київ).

Ще до армії почав складати вірші. Першу добірку поезій подав часопис «Прапор» (1965). Студентом, разом з іншими, пройшов поетичну школу. Однієї збірки («На березі світання», 1976) виявилось замало для вступу до Спілки. І його взяли вже із другою – «Тополина Оболонь» (1979). Потім побачили світ книжки: «Над Сулою-рікою» (1985), «Океан вогню» (1985), «Ратний час» (1990), «Вибране» (1992), «Бунт» (1995), «Неопалима купина» (1997), «Поезії» (1999), «Моєї радості печаль» (2004). Але все основне, написане ним, - вірші й поеми – ввібрав його двотомник, виданий у 2003 році. Іван Перепеляк ще й автор художньо-документальної повісті «Великий степ» (1986) та роману «Дзвін-роса», який у свій час зазнав несправедливої критики.  Є також автором п'єс: «Козацький монастир», «В обіймах ангелів — Григорій Сковорода».

 Іван Перепеляк  -  завідувач сектору художньої літератури і козацького фольклору Науково-дослідного Центру козацтва імені гетьмана Мазепи, Заслужений діяч мистецтв України, доктор педагогічних наук, професор. Впродовж 1994-2012 років   був Головою   Харківської обласної організації Національної спілки письменників України.

З 1993 року – почесний професор Національного автомобільно-дорожнього університету, а з 1997 року – почесний доктор Педагогічного університету імені Григорія Сковороди.

ПОЧЕСНІ ЗВАННЯ І НАГОРОДИ:

Лауреат премії імені Олександра Олеся;

Лауреат Літературної премії імені гетьмана Мазепи;

Лауреат Харківської обласної премії імені О. Масельського;

Лауреат Міжнародної нагороди «Золотий клейнод Родини Мазеп»;

Лауреат регіонального рейтингу «Харків'янин століття» 2001 року;

Лауреат Міжнародного академічного рейтингу популярності «Золота фортуна» 2002 року;

«Харків'янин року» 2006 р.;

Почесний громадянин села Оболонь, Полтавської області;

Лауреат Міжнародної премії Українського Вільного Університету, Нью-Йорк 2010 року;

Лауреат літературної премії імені Григорія Сковороди.

ОСАУЛЕНКО ОЛЕКСАНДР ГРИГОРОВИЧ

Заслужений економіст України, доктор наук з державного управління, колишній міністр та голова Державного комітету статистики України

Осауленко Олександр Григорович народився 2 січня 1951 року на Черкащині в селі Матвіївка Чорнобаївського району. Відразу після народження його батьки переїздять на постійне місце проживання в Семенівський район Полтавської області, спершу – в село Худоліївка, потім в 1952 року – в село Жовтневе. У цьому селі пройшли дитинство, шкільні роки, юність. Жовтнянську восьмирічну школу Олександр Григорович закінчив на відмінно з похвальним листом, а 9 і 10 класи Семенівської середньої школи №2 – із Золотою медаллю.

Вищу освіту здобув у Київському інституті народного господарства ім.Д. С. Коротченка 1974 року за спеціальність «Організація механізованої обробки економічної інформації». Після навчання в аспірантурі життя Осауленка О.Г. пов`язане з роботою в органах державної статистики, де він пройшов шлях від завідувача відділу Обчислювального центру статистичного управління Києва до міністра статистики України.

До 1980 року працював інженером, старшим інженером, завідуючим бюро, завідуючим відділом Інформаційно-обчислювального центру Науково-технічного об'єднання «Міськсистемотехніка» Київського міськвиконкому.

З 1980 по 1987 рік працював завідуючим відділом, потім — заступником начальника  обчислювального центру статистичного управління Києва.

 У 1983 році захищає вчене звання кандидата економічних наук.

У 1987—1994 роках працював першим заступником начальника та начальником Київського міського управління статистики.

У 1994—1996 роках працював заступником міністра статистики України.

Протягом 1996—1997 років — міністр статистики України.

З 1997 року очолює Державний комітет статистики України. Ініціював реформування державної статистики для наближення до міжнародних стандартів і світової практики.

1983 року захистив кандидатську дисертацію, в 2002 році — доктор наук з державного управління, дисертація «Моделювання та управління сталим соціально-економічним розвитком».

2000 рік — заслужений економіст України, 2002 рік — доктор наук з державного управління, 2009 рік – член-кореспондент Національної академії наук України.

У 2009 році обраний членом-кореспондентом НАН України. У доробку понад 150 праць. Його праці стали теоретичною основою для довгострокових програм розвитку вітчизняної статистики, досягнуті результати отримали практичне втілення в низці законодавчих актів.

Зробив значний внесок в розбудову статистичної інфраструктури, один з ініціаторів започаткування академічного Інституту демографії та соціальних досліджень. Під його керівництвом створено Науково-технічний комплекс статистичних досліджень, Національну академію статистики, обліку та аудиту. Входить до складу редколегій видань «Економіка України», «Прикладна статистика: проблеми теорії та практики», «Статистика України», «Університетські наукові записки», спеціалізованих учених рад наукових установ і навчальних закладів.

Є офіційним представником України в Комісії ООН з народонаселення і розвитку, був представником України у Статистичній комісії ООН та головою Ради керівників статистичних служб держав-учасниць СНД, обрано членом Конференції європейських статистиків.

З грудня 2010 року очолив Державну службу статистики України.

Нагороджений медаллю «В пам'ять 1500-річчя Києва» — 1982, орденами «За заслуги» I-ІІІ ступенів, заслужений економіст України, нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України.

Серед випущених книг:

2000 — «Сталий соціально-економічний розвиток: моделювання та управління»,

2001 — «Державна структурна політика та забезпечення стійкого економічного зростання».

БАГАНЕЦЬ ОЛЕКСІЙ ВАСИЛЬОВИЧ

Заслужений юрист України, кандидат юридичних наук, почесний працівник прокуратури України, державний радник юстиції 2 класу, адвокат, правозахисник, член редакційної колегії загальнонаціональної правової газети «Юридичний вісник України. Тричі був заступником Генерального прокурора України.

 

Олексій Васильович Баганець народився 5 квітня 1954 року в селі Горошине Семенівського району Полтавської області.

У 1979 році закінчив Харківський юридичний інститут.

19791983 — працював у прокуратурі Херсонської області спочатку слідчим, потім старшим слідчим.

19831991 — слідчий, старший слідчий з особливо важливих справ прокуратури.

19911996 — прокурор Радянського району міста Києва.

19961997 прокурор Львівської області, потім  до 1998 прокурор Дніпропетровської області.

1998 — заступник прокурора Західноукраїнської транспортної прокуратури.

19981999 — заступник прокурора Львівської області, потім до 2000 — прокурор Харківського району міста Києва.

20002002 — заступник Генерального прокурора України — начальник управління нагляду за додержанням і застосуванням законів Генпрокуратури України. На посаді заступника Генпрокурора Михайла Потебенька, був причетний до розслідування вбивства Георгія Гонгадзе. Баганець неодноразово робив публічні заяви щодо випадковості вбивства, побутового характеру злочину, що цілковито виключає його політичне підґрунтя, а також виступав проти американської допомоги у розслідуванні цієї справи.

 За часів Баганця генпрокуратура порушила кримінальну справу щодо Миколи Мельниченка за фактом перевищення службових обов'язків та відкидала версію, оприлюднену колишнім майором, що до злочину причетні Леонід Кучма та Володимир Литвин.

20022005 — прокурор Волинської області.

20052007 — заступник Генерального прокурора України - прокурор Донецької області.

2007–2008 — прокурор Рівненської області

20082010 — прокурор Львівської області.

2010–2014 – займався адвокатською практикою. Був адвокатом екс-міністра внутрішніх справ України Юрія Луценка.

Адвокатську діяльність зупинено з 27 лютого 2014 р.

2014–2015 – заступник Генерального прокурора України.

2015 і по теперішній час займається індивідуальною адвокатською практикою. Адвокатську діяльність поновлено з 15 квітня 2015 р.

У 2010 році написав автобіографічну книгу «Незручний прокурор». Працює над написання другої книги.

  Є автором  низки наукових статей:

  • Новий Кримінальний процесуальний кодекс України та зобов’язання Держави України за Європейською конвенцією про захист прав і основоположних свобод;
  •  Доказування причин та умов,що сприяли вчиненню кримінального правопорушення;
  •  Вплив деяких правових презумпцій на предмет доказування у кримінальному провадженні;
  •  Що в дійсності криється за зростанням кількості прокурорів протягом 2013 року?;
  •  Незнання норм кримінального процесу чи небажання правоохоронних органів і суду виконувати Закон щодо звільнення від відповідальності учасників акцій протесту та мирних зібрань;
  •  Прогалини і недоліки проголосованого ВР України за основу проекту закону «Про державне бюро розслідувань»;
  •  Нова-стара Конституція. Роздуми над проектом Основного Закону України, презентованим Конституційною комісією в червні цього року;
  •  Поняття й значення предмета доказування у кримінальних провадженнях за ст. 368 КК України;
  • Чи забезпечує держава права і свободи громадян щодо захисту їх життя і здоров’я від протиправних посягань, охорони власності та громадського порядку?;
  •  Стан злочинності в державі за 2015 рік та результати протидії їй з боку держави і як це пов’язано із реформуванням правоохоронних органів;
  • Звідкіля взялися в новому Законі «Про прокуратуру» так звані «органи прокурорського самоврядування» та «органи, що забезпечують діяльність прокуратури» з такими надвеликими «повноваженнями»?;
  •  Приховані ризики Закону (законопроект №3524 від 25.11.2015) «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» або Яким буде "нове правосуддя"? та інші.

У 2017 році захистив кандидатську дисертацією на тему "Доказування стороною обвинувачення прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди службовою особою у досудовому розслідуванні" та здобув науковий ступінь кандидата юридичних наук.

МАЗАНЬКО ЛЮБОВ ВАСИЛІВНА

 

         Любов Василівна Мазанько народилася 12 квітня 1937 року в с.Заїчинці Семенівського району Полтавської області. Має вищу педагогічну освіту. Закінчила Харківський державний інститут ім.Г.С.Сковороди (1974-1979). Трудову діяльність розпочала у 1956 році з комсомольської роботи, де проявила свої організаторські здібності. Наступні 23 роки (1958-1979 р.р.) працювала старшою піонервожатою Семенівської середньої школи №1. Виховано не одне покоління молодих людей у дусі до своєї Батьківщини, народу шляхом залучення їх до активної виховної роботи у школі.

         1979-1982 р.р. Любов Василівна – директор Семенівського Будинку піонерів, який відкрито у відремонтованому приміщенні старої пошти. Було створено 12 гуртків, клуби за інтересами, проводилось багато районних свят, туристичних зльотів, спартакіад, організовувались виставки дитячих робіт, походи та екскурсії по рідному краю, вивчали життя і працю людей бойової і трудової слави, писали історію рідного краю.

         1982-1995 р.р – завідуюча районного відділу культури. Тут повністю розкрилися організаторські здібності Любові Василівни, старанність і  відповідальність у керівній роботі. Вона проявила високий рівень професіоналізму, ініціативи і творчості. У районі під її керівництвом зріс рівень культосвітньої роботи, поповнилась матеріальна база закладів культури. У 12 клубах, що мали пічне опалення, було проведено водяне. Для 11 клубів придбано музичне обладнання. Закуплено 19 комплектів духових оркестрів. Проводились районні конкурси і паради духових оркестрів. Завезено в клуби і будинки культури 2,5 тис. Театральних крісел, замінено вбрання сцен. Було придбано електрогітари, підсилювальні установки для створення вокально-інструментальних ансамблів, почали діяти фольклорно-етнографічні колективи, кіностудія «Веселка». Трьом колективам було присвоєно звання «Народний самодіяльний колектив»: Веселоподільському фольклорно-етнографічному ансамблю «Криниця» (керівник Марія Ярмоленко), кіностудії «Веселка» (керівник Григорій Губаренко, пізніше – Анатолій Махно), Очеретуватському краєзнавчому музею (завідуючий Євген Бутенко); а Василівському духовому оркестру (керівник Володимир Новоселець)  – «Зразковий самодіяльний духовий оркестр». Створювались хори (22), вокально-інструментальні ансамблі (18), фольклорно-етнографічні ансамблі (18), хореографічні, драматичні колективи, агітбригади (30), духові оркестри (19). Організовувались виставки творчих робіт народних умільців. Були придбані сценічні костюми для учасників художньої самодіяльності (21 комплект). Троїсті музики з Вербок, Бурімки, Оболоні брали участь у зведених концертах у Києві та Полтаві.

У 1990 році запроваджено свято «Веселої Мідрості» у с.Веселий Поділ, яке стало обласним; у с.Худоліївка – свято «Козаки Худолія», до 900-річчя с.Горошине – свято «Із глибини віків», свята сіл, вулиць, обрядові свята. Проводились конкурси, фестивалі та огляди художньої самодіяльності.

Проводилась велика робота з кадрами культпрацівників. Здійснювався підбір талановитої молоді, яка направлялася на навчання в култосвітні заклади. У 1982 році було 2 працівники з вищою освітою із 295, а в 1995 році – 21 з вищою і 63 із середньою спеціальною.

У 1987 році було відкрито філіал музичної школи в с.Василівка, який працює і сьогодні. У районній музичній школі та двох філіалах (с.Оболонь і с.Василівка) навчалось до 300 учнів. Працювало два хори: молодших і старших класів, ансамблі бандуристів, баяністів, чоловічий та жіночий ансамблі. Було створено класи по духових інструментах в с.Брусове і с.Заїчинці, по баяну в с.Веселий Поділ. При клубах і бібліотеках створювались студії, гуртки, дитячі об`єднання, клуби за інтересами для молоді і ветеранів.

З 2002 року по 2016 рік Любов Василівна працювала завідуючою, екскурсоводом районного краєзнавчого музею. Нею з активом проведено реконструкцію музею, створено 7 відділів історія рідного краю, відділ Великої Вітчизняної війни, славні люди нашого краю, відділ природи, народознавства, світлиця, відділ «Праця», створено раду музею. Активно проводилась пошукова, дослідницька та екскурсійна робота. Зібрано матеріали про видатних людей Семенівщини, із багатьма з них проводились зустрічі: з ветеранами війни і праці, поетами, письменниками, афганцями, чорнобильцями, воїнами АТО, Багато рідкісних і унікальних експонатів є в мізеї. Зібрано матеріали про пам`ятки історії та культури.

Любов Василівна Мазанько є співавтором книг про голодомор 1932-1933 р.р. «Вони звинувачують», про Велику Вітчизняну війну «Пройдуть роки, пройдуть віки, а подвиг житиме завжди», «Пам`ять серця»; Пам`ятки і пам`ятники Семенівського району» та «Прозаїки і поети Семенівщини».

Загальний трудовий стаж Любові Василівни складає 60 років. За багаторічну сумлінну роботу, збереження скарбів народної творчості вона нагородженя медаллю «Ветеран праці», значком «Відмінник культури України», Почесною грамотою Міністерства культури, грамотами обласного управління культури, районної державної адміністрації. Мазанько Л.В. активна у громадському житті району. Вона обиралась депутатом районної ради двох скликань та депутатом Семенівської селищної ради.

СУПРУНЕНКО НІНА АНТОНІВНА

Українська поетеса, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України, заслужений діяч мистецтв

Ніна Супруненко (Ніна Антонівна Микитенко) народилася 31 травня 1953 року в степовому селі Новоселиця Семенівського району Полтавської області в сім'ї службовців. Навчаючись в місцевій школі, активно   займалась спортом, захоплювалась  народним театром.

Закінчила Лохвицьке медичне училище. Працювала операційною сестрою в Полтаві. Після одруження та переїзду до Харкова — учасниця Народного театру гарнізонного будинку офіцерів. Згодом — народження сина Антона, вступ на режисерське відділення Харківського державного інституту культури.

Після закінчення працювала завідувачкою інтернаціонального відділу Палацу студентів НТУ «ХПІ», художнім керівником, директором студентського клубу «Сучасник». Навчалася в Київській державній академії керівних кадрів культури та мистецтва, магістратурі інституту післядипломної освіти Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди.

У 1990 році — народження доньки Олесі та вихід першої книги поезій «Дарунок долі» (Київ, «Радянський письменник»), за яку в 1992 році прийнята до Національної Спілки письменників України.

З 2005 року по 2010 рік працювала начальником Управління культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації.

Ніна Супруненко – автор та ведуча програми «Творчі зустрічі з Ніною Супруненко». Вона співголова Комітету з відзначення 330-річчя з дня проголошення Івана Мазепи Гетьманом України. З її допомогою відкрито пам`ятник Івану Мазепі в Коломанці на Харківщині.

Ніна Супруненко - член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України, заслужений діяч мистецтв України.

Книги поезій: «Цветные сны» (Київ, 1993), «У лабіринтах болю і розлук» (Київ, 1995, 1996), «Звезда, упавшая вчера» (Москва, 1997), «На обрії душі» (Рівне, 2002), «Вітри протиріч» (Київ, 2003), «Полиновий світ» (Рівне, 2004), «Времена жизни» (Москва, 2004), «Закономерная случайность» (Харків, 2006), «Преодоление» (Москва,2007), «Межа часу» (Харків, 2007) «Оттиск ладони» (Харків, 2008), «Сонце осені» (Харків, 2008), «Вселенная» (Харків, 2008), та дитячі книги «Сашеньке в подарок» (Київ, 2003), «Загадки для маляток» (Харків,2008).

Багато поезій Ніни Супруненко покладено на музику. Її пісні виконують Ваган Гурджан, Анастасія Доро, Тамара Кадацька, Анатолій Мельніков, Юлія Прядко, Людмила Рубан, Марія Стецюн, Катя Чілі, Марина Чиженко, Валентина Шаровська, заслужені артисти Олег Дзюба, Валентин Перехрест, Олена Плаксіна, Андрій Тимошенко, тріо «Купава», народні артисти Володимир Болдирєв, Ніна Шестакова, Юрий Рихальський та ін.

Поезії перекладені на інші мови народів світу, друкувалися в Австралії, Вірменії, Великій Британії, Білорусі, Німеччині, Польщі, Чувашії.

Нагороди:

У 1998 році Ніні Супруненко присуджена Почесна медаль «За найкращу книгу 1997 року» Ради Міжнародного видавництва «Берегиня»; лауреат премії імені Олександра Олеся (1999 рік); нагороджена Срібним Хрестом ОБВУ Великої Британії (2003), орденом Святої великомучениці Варвари (2006); лауреат регіонального рейтингу «Харків`янин року – 2007»; нагороджена знаком «Почесний телевізійник».

Мартус Віра Федосіївна –

лікар Семенівської районної лікарні, ветеран праці.

 

         Мартус Віра Федосіївна народилася 24 серпня 1937 року в селі Риги Лохвицького району Полтавської області у сім`ї колгоспників. Після закінчення середньої школи в 1955 році вступила до Кременчуцького медичного училища, яке закінчила в 1958 році. Одержала диплом фельдшера.

         Віра Федосіївна була направлена завідуючою фельдшерським пунктом в село Шепелівку Семенівського району, а в 1960 році була переведена на посаду завідуючої фельдшерсько-акушерським пунктом в село Герасимівку Устимівської сільської ради. Працювала чесно, добросовісно. Жителі дуже поважали Віру Федосіївну, адже вона вдень і вночі завжди стояла на сторожі здоров`я жителів цих сіл.

         У 1966 році Віра Федосіївна вступає до Дніпропетровського Ордена Трудового Червоного прапора медичного інституту. Вона зрозуміла, щоб кваліфіковано, професійно лікувати людей, потрібно підвищувати рівень своєї професії. Вступила на факультет «лікувальна справа». Закінчила інститут в 1973 році. Після успішного закінчення інституту вона проходила інтернатуру в 1973-1974 р.р. в м.Кременчук міській лікарні №2. Тут їй запропонували залишитись працювати, помітивши її високий професіоналізм. Але Віра Федосіївна відмовилась і прибула працювати в Семенівську райлікарню згідно направлення.

         У Семенівській райлікарні працює лікарем-терапевтом. Потім, за виробничою необхідністю, була переведена на посаду районного лікаря-інфекціоніста. На цій посаді Віра Федосіївна працює і до сьогодні.

         Із 1988 року по 1991 рік працювала завідуючою поліклінічним відділенням райлікарні. Де б не працювала Віра Федосіївна, її завжди любили і поважали хворі, колеги по роботі, населення району.

         На ниві охорони здоров`я Віра Федосіївна працює 60 років. Має вищу квалафікаційну категорію. Постійно підвищує свій професійний рівень.

         У адміністрації райлікарні користується позитивно – як висококваліфікований спеціаліст. Трудолюбива, доброзичлива, чуйна, уважна до хворих. Користується заслуженим авторитетом серед колег і серед хворих.

         За добросовісну працю нагороджена медаллю «Ветеран праці», нагрудним знаком «Кращий за професією» і багатьма почесними грамотами, зокрема: грамота Всеукраїнської ради ветеранів до 25-річчя ветеранського руху в Україні; грамотами обласної та районної держадміністрацій, рад. 5 разів заносилась на районну дошку пошани, є членом президії ради ветеранів району. Обиралась депутатом до районної і селищної рад. Сьогодні очолює раду ветеранів районної лікарні та є відповідальним лікарем по обслуговуванню ветеранів війни і праці.

         Віра Федосіївна виховала двох дітей, дала їм вищу освіту. Син, Станіслав Михайлович, пішов по стежці своїх батьків, працює лікарем-терапевтом в Семенівській райлікарні. Дочка працює в м.Києві в одній із фірм – начальником відділу інновацій і якості харчових продуктів.